ми в медіа

«Ринку мультимедійних історій в Україні не існує»

Зараз часто можна почути, що за мультимедійною журналістикою майбутнє. Але в Україні подібний формат тільки починає розвиватися та стверджуватися. Про перспективи мультимедійних матеріалів, журналістську освіту та проект «Локомотив Європа» режисер Андрій Приймаченко розповів Тетяні Кононенко в ефірі радіо «Промінь».


Андрію, ви створили студію, яка зараз активно працює над створенням мультимедійних матеріалів. І наскільки я знаю, створили ви її разом з Марічкою Шелія. Вона з Одеси, ви з Києва. Як зустрілися й вирішили запровадити такий проект?

– Студія Peredova існувала ще до подій Євромайдану й тоді назва мала зовсім інше значення. «Передова» в сенсі першої шпальти газети, а не передової лінії на фронті. Зараз всі думають, що це мається на увазі зона воєнних дій, але з самого початку це було не так. З Марійкою ми познайомилися в Школі журналістики УКУ, де навчалися. Наші інтереси співпали – вона пише репортажі, різноманітні матеріали, я знімаю відео. І так ми вирішили разом займатися мультимедійними історіями.

Отже, ви відповідаєте більше за картинку, а Марічка за тексти?

– Якщо так дуже грубо узагальнити, то так. Але мультимедійна історія – це така штука, що не можна просто взяти і розділити, що йде тільки в текст, а що тільки у відео. Це все дуже пов’язано. Тому що це такий формат, де все має плавно перетікати одне в одне. Людина гортає матеріал зверху донизу, а там відео, фото, текст і все має додавати один до одного щось нове.

Студія Peredova приносить вам заробіток? Тобто як часто звертаються за створенням мультимедійної історії до вас?

– Сам продукт «мультимедійна історія» в Україні поки що доволі неозначений. Дуже часто той, хто каже “мультимедійна історія”, має на увазі просто відео. Але треба розуміти, що таке мультимедійна історія – це матеріал, який складається з тексту, відео, фото, аудіо та графіки. Але головне в цьому матеріалі – не просто збірка всього цього, а взаємодоповнення цих елементів один одним.

Ви працюєте лише вдвох?

– Ми працюємо вдвох, але взагалі-то було би добре, якби такими історіями як «Локомотив Європа» займалося хоча б людей четверо.

А чому тоді не набираєте ще когось у свою команду?

– Тому що, якщо повернутися до вашого питання, то ринку мультимедійних історій в Україні не існує. Як і ринку медіа, як такого. Було би добре, якби журналісти почали говорити про те, який в них гонорар за матеріал. В середньому це десь 500 гривень за матеріал, 1000 гривень це найбільше. Але щоб зробити такий матеріал (за 1000 гривень) це треба добре попрацювати, по часу це близько тижня. Якщо ми, наприклад, говоримо про якісну аналітику. Це одна з ключових проблем. А щоб зробити мультимедійну історію потрібно ще більше часу. Тому людина, яка вміє написати якісний текст, зняти хороше відео, змонтувати його та зробити фото не захоче працювати за 1000 гривень. Це ще одна причина, чому мультимедійні історії не є ринком в Україні. Виробництво мультимедійних історій приносить нам прибуток, але ми робимо це не на замовлення медіа. Ми робимо мультимедійні історії на замовлення громадських організацій або корпоративних структур. З тієї причини, що медіа в Україні не мають достатньо грошей, щоб заплатити за таку історію. Але ми, як студія, також виробляємо наш авторський продукт як, наприклад, «Локомотив Європа».


Я би хотіла більш детальніше зупинитися на цьому проекті, адже це дійсно такий масштабний мультимедійний проект, який ви створили разом з Марічкою Шелія. Я знаю, що це було три країни, понад двох тисяч кілометрів залізниці, понад двадцять проведених інтерв’ю і два місяці подорожей. І саме це вилилось в проект «Локомотив Європа». Давайте зупинимось на цьому, як виникла ідея створення такого проекту?

– Ми з Марійкою тоді були в Чернівцях і нам не було, що робити. Ми сіли на лавку в центрі міста, я відкрив Вікіпедію – 1866-го року завершили будівництво залізниці Чернівці-Відень. Я був вражений, бо завжди Чернівці сприймалися як щось таке далеке. І тут виявляється, що потягом можна було доїхати з Чернівців до Відня. Так вийшло, що це мала бути якраз річниця відкриття залізниці 150 років тому. Ми подумали, що було би дуже цікаво проїхатися з Чернівців повз усі міста, які ця залізниця з’єднувала, і доїхати до Відня.

Які міста ви відвідали за цей період?

– Чернівці, Івано-Франківськ, Львів, Перемишль, Краків та Відень.

На скільки часу ви зупинялися у кожному конкретному місті?

– В кожному з міст ми були 6-7 днів. Ми досліджували ці міста до того, як туди приїхали. Наприклад, Івано-Франківськ ми окреслили собі як літературну столицю України.

Що ви брали за родзинку, щоб людина, яка відкриє ваш проект, захотіла відвідати це місце? Ви робили якісь туристичні маршрути?

– Ми обговорювали наш проект після інтерв’ю та зустрічі з активістами. Ми викристалізували мету нашого проекту як таку, що впише Україну в міжнародний контекст. Бо часто Україна вписана тільки в пострадянський або російський контекст. І ми мало поєднані зі світом. А ця залізниця це символ того, що частина України колись була частиною європейського світу. Навіть той факт, що в 1866 році людина могла піти на вокзал в Чернівцях, сісти на потяг і, не пересідаючи нікуди, доїхати до Відня. І це, як ми зрозуміли працюючи над проектом, була абсолютно нормальна практика. Звісно, не у всіх були кошти, щоб скористатися цією можливістю, але така можливість була.

А з приводу того, що існують такі міфи, що саме ті краї дають поштовхи Україні, що саме там найбільше використовують українську мову. Напевно, на заході України важко зустріти людину, яка розмовляє російською?

– Насправді там багато людей розмовляють російською. Є безліч причин, чому на заході України є російськомовні. З сучасного – це велика кількість переселенців, але я думаю, що вони скоро будуть все активніше вивчати українську мову та використовувати її і в побуті. А в Чернівцях інші причини, чому там так багато російськомовних. Може вдома вони й розмовляють українською, але на людях часто ні.

Виходить, що розвіюються стереотипи про те, що все ж таки там більше україномовних?

– Українська тільки зараз стає мовою, якою не соромно спілкуватися. Я все життя прожив в Україні, тому мені важко зрозуміти, як можна жити тут і не розуміти української мови. Це абсурд. Але повертаючись до попереднього питання, то це правда, що саме з цих країв на решту України розповсюджуються якісь ініціативи. І це наслідок того, що Галичина менше часу була під радянською окупацією. Відповідно, там не придушувалась ініціатива. Галичани були змушені організовувати свої інституції, щоб конкурувати з тими ж поляками, з тими ж австрійцями. Натомість, в Радянському Союзі ініціативність українців була придушена. Наприклад, ідея ресторану Urban Space в Києві прийшла до нас саме з Франківська. Я думаю, що це прекрасно. Це символ децентралізації, що ініціативи у столицю приходять з регіонів. Це так само символ того, що нам треба ще раз переосмислити, що зробив Радянський Союз з Україною. Що він вбив в нас ініціативність.

Юрій Андрухович, інтерв'ю у Івано-Франківську
Ви завершили проект «Локомотив Європа», але у вас не завершилися ідеї. Я почула на Львівському радіо, де ви були з Марійкою Шелія і говорили, що хотіли би зробити американо-український проект про міжкультурні зв’язки. Наскільки зараз ця ідея втілюється в життя?

– Конкретно на цю ідею ми наразі шукаємо фінансування. З «Локомотивом Європа» нам пощастило, бо нас підтримало бюро австрійської кооперації у Львові. Нас цікавлять історії про міжкультурну співпрацю, про технології, які змінюють культуру, про культуру, яка змінює міста. Таких ідей в нас багато, все впирається у фінансування. А засоби до реалізації у нас є.

Хотілось би також поговорити про журналістику в цілому. Я знаю, що ви також викладаєте в Школі журналістики Українського католицького університету. Там же ви і навчалися. І хочеться запитати, як зараз молодь навчається на журналістиці. Чому ви у першу чергу навчаєте студентів?

– У Школі журналістики УКУ я викладаю «Основи відеорежисури». Навчання у Школі журналістики збудоване за таким принципом, що журналіст має вміти все: писати тексти, знімати відео, працювати на радіо. Як мені запам’яталось з курсу навчання, що журналіст не має бути підставкою під мікрофон. Також в ШЖ запрошують спеціалістів у галузі медіа, які проводять майстер-класи. Тобто в УКУ більше практики, ніж теорії.

А чи має журналіст обов’язково отримати диплом?

– Папірцями міряти кваліфікацію я би не став. Я думаю, що журналіст в першу чергу має мати знання. А те, що він буде мати диплом з державного українського університету, то це може навіть нашкодити. Як потенційний працедавець я би звертав увагу тільки на ті українські дипломи, які з Українського католицького університету. Не тому що я там навчався чи зараз викладаю, а тому що УКУ – символ того, що таке Україна без корупції. І ще напевно Києво-Могилянська академія. А всі інші українські університети та їхні дипломи не мали би для мене значення.